Петро́ Па́влович Ребро́ (* 19 травня 1932, c. Білоцерківка Запорізької області — 22 березня 2014, м. Запоріжжя) — відомий український поет, прозаїк, драматург, публіцист, літературознавець, гуморист і сатирик, перекладач, журналіст, громадський і культурний діяч.
Після закінчення Запорізького педагогічного інституту (з 2004 року — національний університет) служив в армії, вчителював у Малокатеринівській СШ, працював у редакціях обласних газет «Червоне Запоріжжя», «Запорізька правда», в обласному книжково-газетному видавництві, в обласному управлінні культури, з 1967 року — відповідальний секретар Запорізької організації Спілки письменників України.
Громадська діяльність
Фундатор Запорізької обласної організації національної спілки письменників України (очолював понад 30 років), виховав цілу плеяду талановитих літераторів, заснував ряд літературно-мистецьких свят, зокрема, «Поетичний травень», а також альманахи «Хортиця» (нині — журнал), «Спокута», «Весела Січ».
Як депутат обласної ради багатьох скликань активно відстоював права української мови і культури в регіоні, виступив проти гіператомізації краю (йшлося про спорудження на Запорізькій АЕС десяти блоків), засудив скороспілий проект реконструкції заводу «Запоріжсталь», який загрожував землякам ще більшими екологічними лихами, енергійно домагався будівництва обласної бібліотеки імені О. М. Горького, Історичного музею на о. Хортиці, кінотеатру «Перемога» та інших соціально-культурних об'єктів.
Один із засновників обласної організації Товариства української мови «Просвіта» і Асоціації національно-культурних товариств Запорізької області (очолював 15 років), президент (кошовий) Міжнародної асоціації гумористів і сатириків «Весела Січ».
Творчість
Друкується з 1946 року. Перша збірка віршів «Заспів» вийшла в 1955 році. Нині в доробку письменника — сто книг для дорослих і дітей (загальний наклад — понад 5 млн прим.). Значна частина з них побачила світ у роки незалежності України. Це, зокрема, «Вибрані твори» в 5-ти томах, гумористична серія «Козацькі жарти» (12 книг), веселий календар «Козацький сміховник», трилогія «Сміхотерапія» («Помаранчевий сміх», «Майдан Усмішки», «Сміходерка»), збірки «Острів Байди», «Моя Білоцерківка» (лірика), «Ображений Гусак» (байки), «Петрів батіг» (епіграми), «Веселі дуелі» (пародії), літературознавча серія «Українська Мекка», дослідження «Т.Шевченко і Запоріжжя» (у двох книгах), книжки для дітей «Квіти мають імена», «Трінь і Трінька» та ін.
Поет. Автор збірок ліричних і сатиричних поезій «Заспів» (1955), «Вітер з Дніпра» (1957), «Проти шерсті» (1958), «Родичі сонця» (1961), «Проміння серця» (1962), «Перо під ребро» (1963), «Гірке причастя» (1964), «Людяність» (1965), «Запорізька веселка», «Заячі вуса» (1967), «Вогнярі» (1971), «Порохівниця» (1972), «Могорич» (1974), «Криця» (1975), «Листи до земляків» (1976), «Гаряча прокатка», «Побратимство» (1979); драматичної поеми «Заграва над Хортицею» (1980); книжок нарисів і віршів «У сусідів по планеті» (1960), документальних повістей «Грім над Запоріжжям», «Ніжна сталь» (1969); літературознавчого дослідження «Над синім Дніпром — Буревісник» (О. М. Горький на Запоріжжі, 1973); книжок для дітей «Сонечко», «Чому заєць косоокий» (1958), «Найсмачніші огірки» (1959), «Солов'ята» (1961), «Мій тато — сталевар», «Дірочка від бублика» (1962), та ін.
В перекладі на російську мову вийшли збірки поезій «Жди солдата» (1972), «Таблетки с перцем» (1966), «Воробьишки» (1962) та ін.
Працював також у жанрі поетичного перекладу. Зокрема, переклав українською вірші башкирського поета Салавата Юлаєва «Рідна сторона», «Соловей», «Стріла», «Кош».
Твори П. Ребра перекладені на багато мов народів СНД і світу. Вони ввійшли до антологій, календарів, шкільних підручників тощо.
Останні десять років — керівник (головний редактор) науково-редакційного підрозділу з підготовки та випуску серії книг «Реабілітовані історією». За його редакцією побачили світ 4 книги названої серії, тритомник «Повернені імена», десять випусків альманаху-щорічника «Спокута» та ін.
У статті «Анрі Барбюс на Дніпрогесі»[1] Ребро висвітлює такий цікавий момент, як виступ французького письменника Анрі Барбюса на відкритті Дніпрельстану. Він вказує, що у цьому вітальному слові звучала велика любов до тих, хто був творцем легендарного Дніпрогесу, який прославив Запоріжжя на весь світ.
- Петро Ребро є номінантом Національної премії України імені Т. Г. Шевченка та лауреатом літературних премій імені С. Руданського (2006), імені І. Нечуя-Левицького, імені П. Тичини, імені Остапа Вишні, імені гетьмана П. Сагайдачного, імені С. Олійника, імені М. Нагнибіди, імені В. Лісняка, імені М. Андросова.
- Його драматична поема «Заграва над Хортицею» (присвячена героїчній діяльності загону «Юні чапаєвці») відзначена премією на Всеукраїнському конкурсі на найкращу п'єсу, пісня «Гей, шуми, Великий Луже!» (музика Є. Пасічника) отримала Гран-прі на Міжнародному пісенному фестивалі «Доля», а пісня «Хвилина мовчання» (музика О. Білаша) ввійшла до збірки «Сто улюблених пісень».
- Книга «Веселиця» була видана в серії «Золота колекція української поезії для дітей».
Добірка віршів Петра Ребра
ЖАЙВОРОНОК
М. Золотихіну
У дні, коли поля горіли,
Він з нами горе пережив –
Над житом плакав ізотлілим,
Над полем спаленим тужив,
В журбі крилом об попіл бився,
Грудьми припавши до землі.
Та знову лан заколосився,
Знов поле в сонці і теплі.
Геть зачароване піснями,
В перзі рожевій, як в диму,
Воно хитає колосками,
Мов диригуючи йому.
А він, маленький, знай співає,
Віншує ниву повсякчас.
Любить так поле неокрає
Він міг навчитись тільки в нас!
* * *
Ні, ти не знаєш добре України,
Якщо на Запоріжжі не бував,
Де небо – то від хвиль дніпрових синє,
То золоте – від степових заграв;
Де на весь світ хоралить колосками
У січах кров’ю зрошена земля,
Де царство дум, де навіть кожен камінь
Народу невмирущість прославля;
Де сяйво з вод висотують турбіни,
А Хортиця сурмить, як пароплав...
Ні, ти не знаєш добре України,
Якщо на Запоріжжі не бував.
* * *
Завжди нестямно рада цій картині
Моя сільська до крапельки душа:
Кирпатий місяць верхи на хмарині –
Немов хлопчак, що осідлав лоша.
Легкий туман з левади випливає,
Неначе білий парашутний шовк.
Де ж соловей? Чому він не співає?
Напевно, зачарований, замовк!
Заснув вітрець, нюхнувши м’яти-рути,
Не б’ють хвостами щуки у ставку.
Й за десять верст, їй-богу, друзі, чути,
Як хтось десь цмокнув дівчину в щоку.
* * *
Вдень зірок не видно. Це не значить,
Що зірок немає взагалі.
Зможете ви легко їх побачить,
Як Земля опиниться в імлі.
Так і люди. їх серця промінні
Краще ви відчуєте тоді,
Коли вам затьмарять обрій тіні,
Коли ви опинитесь в біді.
ДОБРИДЕНЬ, БЕРДО!
(Уривок з поеми в октавах)
1
Немов зелені крихітні конверти,
Розклеїлись бруньки: либонь, пече...
Художники, анум беріть мольберти
I пензлі підіймайте на плече:
Я поведу вас до красуні Берди.
Що кажете? Не бачили іще?
Не чули навіть? Це вже гірша справа,
Хоча... На жаль, скінчилася октава.
2
Адже ця Берда – рибка голуба.
Її наш степ в долонечках, як диво,
Повз села, повз могили, повз хліба
Несе до моря ніжно і дбайливо,
Та ще й усіх запитує: – Хіба
Не гарна Берда наша, не вродлива?
(Чи то Берда , як запевня УРЕ,
Хоч наголос цей аж язик дере).
З
Отож, нам усміхається мандрівка.
Я радий, що йдете, товариші.
Ба, навіть у пташини є домівка,
I пристань є у кожної душі.
Для мене це – моя Білоцерківка
I Берда, що сховалась в комиші.
Сховалась? Засоромилась? Даремно:
Виходь і привітайся з нами чемно.
4
Привіт вам, капловухі лопухи –
Мого дитинства найдорожчі шати!
(Сноб, може, тут потішиться: хи-хи,
Мовляв, знайшов поет про що писати!
Та й критик, що збира мої гріхи,
Підкреслить тут – «годиться для цитати».
Я ж все одно вухатим лопухам,
I вербам, і ріці чолом віддам!).
5
Йдучи у завтра, подумки я часто
Вертаю у рожевий ясен-світ.
Отут колись у лободу лапасту
Скотилося моє дитинство з віт.
Хотів би я йому сказати «здрастуй»,
Але його вже прохолов і слід.
I все ж траву я тихо розгортаю,
Мов не дитинство, а гриби шукаю.
6
Сюди прийдімо, друзі, рано-рано,
Коли ще видно на траві сліди.
Десь соловей витьохкує піано,
Йде пара від студеної води.
Прошу: для Берди, донечко Оксано,
В своєму серці місце ти знайди.
Запам’ятай лазур оцю над нею –
Їй-бо, багатша будеш ти душею.
7
О солов’ї! Замріяних гаїв
Капело голосиста, невтомима.
В моїй душі завжди звучить ваш спів,
На нього в мене спрага невтолима.
Я рідний край по трелях солов’їв
З заплющеними віднайду очима:
Для мене їхня пісня голосна,
Здається, навіть в лютому луна!
8
Для багатьох ти, Бердо, ніби неня –
Для тих, чиє дитинство тут спливло.
Від тебе брали ми благословення,
Коли лишали батьківське село.
З твого русла черпали ми натхнення,
Щоб нам у ділі всякому везло,
Бо починається Вітчизна мила
Там, де нас мати в муках породила.
9
– Навіщо оди річечці малій?
Я розумію – про Дніпро співати! –
З печаттю «філозопа» на чолі
Якийсь розумник може тут сказати.
О ні, на тілі матері-землі
Ця Берда – ніби жилка синювата.
Яка б тонка ця жилка не була,
Вона – носій життєвого тепла!
|
* * *
Якщо обсяде сум: життя твоє ніяке,
Й захочеться від дум втекти, як від сорок,
Згадай, що на Дніпрі ночами блима бакен,
Хоча на небесах тьма-тьмуща тих зірок.
Ти – бакенщик, еге ж. I слово – не забава.
Ти тільки не проспи – свій вогник засвіти.
Хай стелеться твоя доріжка золотава,
Де сходяться серця, мандруючи в світи.
Той пломінь, що тобі у груди вклала матір,
Роздай, не бережи (не візьмеш у труну),
I хоч одній душі ти покажи фарватер,
I хоч одній не дай зійти на мілину.
* * *
Засперечались троє: що це – щастя?
I от промовив старший з них статечно:
– Кого обходять болячки-напасті,
Той у житті щасливий, безперечно.
Але молодший вислухав старого
Й рукою розкуйовдив свого чуба:
– По-моєму, щасливий той, у кого
Робота є, що дуже серцю люба.
А третій мовив (був він наймолодшим),
У грудях ледь тамуючи зітхання:
– Не згоден, ні! Бо щастям найсолодшим
Вважаю лиш розділене кохання.
Ще б довго сперечались і затято,
Та помирив найстарший – сивий-сивий.
Сказав:
– У кого друзів є багато, –
Лиш той, сини, по-справжньому щасливий!
* * *
Тобі пишатись є чим, Україно!
На Хортиці, вірніше – на Хорт и ці,
Стають, я бачив, люди на коліна,
Мов хочуть причаститись із криниці.
Цей ритуал всім серцем я приємлю.
Ця мить мене п’янить, як оковита:
Мов корогву, цілують люди землю,
Що славою козацькою повита.
I небо крилить високо, чаїно.
I острів ожива, бринить, як лютня:
Вони тебе цілують, Україно,
Колишня, сьогоденна і майбутня.
ГЕЙ, ШУМИ, ВЕЛИКИЙ ЛУЖЕ!
(Пісня)
Гей, шуми, Великий Луже!
Мати-Хортице, співай!
Запорожців плем’я дуже
Повернулось в рідний край.
Щоб воскресла наша слава,
Наша пісня і душа,
Земляки, ставайте в лави
Запорізького коша!
Приспів:
Наша мова солов’їна
Піде з нами у віки.
Доти буде Україна,
Доки будуть козаки!
То не вітер лине з поля
В придніпровській стороні –
То летить козацька воля
На буланому коні.
Сходить сонце, золотиться,
Мов козацька булава.
Ще не висохла криниця,
Запорозька Січ жива!
Приспів:
Наша мова солов’їна
Піде з нами у віки.
Доти буде Україна,
Доки будуть козаки!
IЗ КОЗАЦЬКИХ ЖАРТIВ
ОБ’ЯВА
«Продаються хата і свиня.
Під залізом. Мужеського роду.
Зовні обличкована вона,
Тиха, смирна і не лізе в шкоду.
Призьба є, підлога дощана,
Вже не менш, як на три пальці, сала.
Видно город з одного вікна,
Тільки рило Жучка покусала.
Весь причілок прикраша різьба.
Любить кукурудзу і помиї.
Дах червоний, а з боків – ряба,
З димарем і дзвоником на шиї.
Добрий погріб і колодязь є,
Є де льоху пасти коло двору.
I сусід сознательний – не п’є.
Хвіст стирчить, як пужално, угору.
Обіч хати – кухня і садок.
Є плита, і квітнуть вишні в маї.
Трохи далі – чайна і ставок.
Є коньяк, а жаб давно немає.
Подивитись можна в кінці дня.
Не лякайтесь, що висока плата,
Бо зате ж з верандою свиня
I з кільцем залізним в писку хата».
УКАЗ
Отож і видала указ
Украй розгнівана цариця:
«Уб’ю, хто скаже ще хоч раз,
Що я дурна, немов ослиця!»
I домоглась свого таки
Iмператриця-упириця!
Тепер казали козаки:
«Вона розумна, мов ослиця!»
ЧАСТІВКИ
Розтлумачте, Бога ради,
Горопашному народу:
На біса ті гілки влади,
На яких чортмає плоду?
Економіку підняти –
Треба он які домкрати.
Мастаки ми дим пускати –
Тут ми справжні димократи!
|
Комментариев нет:
Отправить комментарий