Василь Лісняк

(З дочкою Олею)
Лісняк Василь Андрійович
Народився 17 (30) січня 1908 в селі Вербовому (нині Пологівський район Запорізької області), український поет.
У 1932 році закінчив робітфак при Київському художньому інституті. Того ж року в журналі «Глобус» з'явився перший вірш Лісняка «Ранок».
Працював у пресі з 1933. Автор збірок «Степові пісні», «Люблю село», «Уміння жити».
На фронті з 1941 року; у бою під Красноградом на Харківщині поранений. Після шпиталю служив писарем у військових частинах в Астрахані та Сталінграді; з 1943 — топообчислювач в артилерійському полку. З червня 1944 працює в редакції дивізійної газети 1-го Українського фронту «За Родину». Брав участь у визволенні КраковаДомбровського вугільного басейну, в розгромі угрупування під Бреслау. Нагороджений орденом Червоної Зірки та медаллю «За перемогу над Німеччиною».
З 1944 року Лісняк — член Спілки письменників України.
Перша його книжка віршів, «Степові пісні», вийшла 1949 року під редакцією П.Тичини. Творчий доробок Лісняка порівняно невеликий — п'ять поетичних збірок, з яких «Зоряний світанок» побачила світ уже після смерті поета — помер 11 листопада 1963 року.
В Запоріжжі працює бібліотека імені В. Лісняка, у Пологах діє районне літоб'єднання його імені. Ім'я поета носить обласна літературна премія.
ЛАНИ
Про що шепочете мені,
Мої лани золоточолі,
Отут в безкраїй далині,
В степу - на волі, на роздоллі?

Ви щось мов кажете. І я
Душею чую вашу мову,
І рад би ще послухать знову
Ваш тихий гомін серед дня.

Але стих вітер. І не чуть.
Не чуть нічого! Тільки де-де
Жуки над ланом прогудуть
Та жайворін, піднявшись в небо,

Задзвонить голосно вгорі,
Заллється, свисне, защебече.
І знову радісно мені,
І знову серце молодече...

Та ось звелися вдалині
Й біліють хмари. Вітер знову.
Лани! Я чую вашу мову.
Ви щось мов кажете мені.
1929
НА СІВБІ
Як у німому кінофільмі,
Ступають коні по ріллі.
Весняний вітер на дозвіллі
Гойдає гриви-кужелі.

Колеса крутяться в сівалки,
Але не дзвонять, не дрижать.
Лише землі, як їдеш в балку,
Струмочки з обода біжать.

Мовчать над полем хмари сині,
Й тому вчувається давно,
Як цокотить дощем весіннім
В насіннєпроводах зерно.

Трибки цвірінькнуть і замовкнуть,
Неначе вранці горобці.
М'якенькі віжки, як із шовку,
Уміло стиснуті в руці.

Здається, всім правує щастя,
І множиться добро твоє.
Тож урожай напевно вдасться,
Коли любов до праці є.
1933

ПОЛОТТЯ
Сапа у кожного - як бритва,
І лежнів не знайти між нами.
Іде весела, вперта битва
З живучим лихом - з бур'янами.

Хто б не любив таку роботу?!
Ми не говоримо про втому,
Коли гарячі краплі поту -
На радість сонцю степовому...

Обід мине. І поки трішки
Спочине дружнє коло наше,
В міжряддях, на пухких доріжках,
Бур'ян прив'яне і приляже.

А потім знову пружні плечі,
Від поривань легкі, як вітер, -
Аж поки прийде тихий вечір
На поле, сонцем обігріте.

І ось ми їдемо додому,
І довго пил над шляхом висне,
А над степів вечірню втому
Злітає пісня.
Люба пісне!..

1933







* * *
Вже не жбурляє завірюха
Сипучим снігом у шибки.
Весна! І, радий вітра слухать,
Ідеш у поле залюбки.

Курить з-під ніг суха землиця
На ненакочених шляхах.
Взялась рости густа пшениця,
І дзвонить в небі жайвір-птах.

Рілля лежить пухка, гаряча,
І повна вогкості у спід.
У ній - твій труд, у ній - твій піт,
У ній - і справ твоїх удача.
1934

ТВІЙ МАК ЦВІТЕ

Шістнадцять літ, як ти у нас була,
І чи комусь тоді на довгу згадку,
Чи на прикрасу нашого села
Посіяла квіток велику грядку.

То був червоний чорночубий мак,
Такий легкий, тремтливий, серцю милий.
Він радує, хвилює душу так,
Хоч всю її в слова гарячі вилий...

Тепер він сам тут сіється, цвіте,
І, дивлячись в ясне червневе небо,
Ті дні забув немовби, а проте
Красою всім нагадує про тебе.
с. Вербове, 1958
***
Аж поки викохаєш ниву -
Не раз натомлене плече
Підставиш ти під теплу зливу,
Не раз і сонце обпече.

Не раз у тихі небокраї
Твій сон в тривозі одпливе...
Але із часом все минає,
І тільки праці плід живе.
Тому люби найбільше будень,
Багато в нього є краси,
Працюй - і сил тобі прибуде
Поглянь - і серце віддаси.

Од жита тінь аж на дорозі
Густою сіткою лежить...
Довіку тут не буть знемозі!
Довіку тут щасливо жить!

1941
ДНІПРО (Уривок)
Згорілий степ, спустілі села
Уздовж змілілої ріки.
І кожна звістка невесела
Терзала серце на шматки.

Ламали ліс удари бурі,
Гілля летіло в шум отав.
Мов сивий лірник на бандурі,
Дніпро на хвилях рокотав.

Дніпро! Я знав у скорбну осінь,
Про що він думав кожну мить.
Мені вчувається і досі,
Як хвиля збурена шумить.

Од берегів Дніпра чудових
На схід манячили путі,
Стояли верби, наче вдови,
Й ронили сльози золоті.
1943


СЛАВА УКРАЇНИ
І хліб, і сіль, і ліс, і камінь,
Руда й вугілля - все своє.
Багатством славилась віками
І славною навіки є.

Найбільша ж слава України
- Народ святої чистоти,
Що не чинив криваві війни,
Щоб інший люд в ярмо впрягти.

Його ж неволили і гнули.
Та сили тратили дарма!
Віки минуть, як і минули.
А він - не матиме ярма!
1943
* * *
 Край ниви - давнішня воронка,
А лан пшениці - як вода,
І колос, вирізьблений тонко,
У ту воронку загляда
Й, здається, думає:
                    "Для чого
Цю яму вирито отут?
І не будується нічого,
А вкладено чималий труд".
Йому, дитині праці й миру,
Не зрозуміла лють війни.
...Про мир,
          про труд,
                  про дружбу щиру,
Схилившись, думають лани.
1955

* * *
Зворушує серце хороша картина:
По тихім подвір'ю дрібцює дитина,
Нового будинку закінчено мазку.
Всі вікна у сонці...
А біля дверей -
У вкопану в землю есесівську каску
Налито води для курей!
1946


* * * (Уривок)
Іще зимі й не снилася покора,
Ще всюди сніг і небо неясне,
А вже блищить лоза червонокора,
І брунька скоро вічко розпахне.

Приходить час, і зелень перемогу
Святкує всюди - в полі і в селі.
І все живе, під марш ладнає ногу,
І все з піснями ходить по землі.
1955

МИНАЄ ЧАС...
То білий цвіт, то жовтий лист
Попід деревами лежить.
Минає час - під вітру свист
І листя котиться, біжить.


Минає все. Мину і я
І десь у часі загублюсь,
Як нині молодість моя,
На котру здалеку дивлюсь.


Та я ніскільки не в журбі,
Як в юності, люблю життя,
Зоставить кожен по собі
Своє добро - своє дитя.


Отож - все знати, все уміть!
Все вище прагнуть повсякчас!
Щоб і осіння жовта мідь
Була, як сонце, серед нас!
ЖОРЖИНИ
Коли ми зустрілись, коли подружили,
Я став тебе вірно кохати -
Нам впало у вічі, що красні жоржини
Цвітуть коло нашої хати.

Була то хороша, щаслива прикмета,
Бо квіти є друзі кохання.
Ми їх назбирали і склали букета
На днів тих живе спогадання.

Літа, ніби помахи крил голубиних,
В польоті своїм зашуміли.
І час нам поміряв сердечні глибини,
Гартовані вивірив сили.

І навіть тоді, коли скрізь хуртовини
Накидають снігу, як вати,
То нам все здається, що красні жоржини
Цвітуть коло нашої хати.






У ПОГОЖЕ НАДВЕЧІР'Я
Колись в погоже надвечір'я
Серед зеленого подвір'я
У білім одязі стояв
Столітній дід. Щось міркував
Чи просто миром милувався.
Сусід прийшов. Дід привітався.
Погомоніли про діла,
Який врожай земля дала...
А потім дід пішов до хати,
Пішов, щоб гостя вшанувати.
Не чимсь таким пришанував -
Груш пригорщу йому набрав.
Несе ті груші до сусіда,
А я стою, дивлюсь на діда.
Яка ж прекрасна і свята
В того старого доброта!
Крізь пальці груші виглядають,
А руки наче промовляють:
Вмістився б в пригорщу весь світ -
І світ віддав би щедрий дід!
Я добрість трудового люду
Любить і славить вічно буду:
Величнішої доброти
По всьому світу не знайти.


ПРОЩАННЯ З ОСІННІМ СОНЦЕМ
Опалим листом встелена яруга,
Вітрець березі жовту хустку мне...
Осіннє сонце, як усмішка друга
При розставанні, - трішечки сумне.

 І все це тихо сповнює й мене
Прозорим смутком - як органна фуга.
А сонце горизонт ось-ось торкне:
Дійшло вже до вечірнього упруга.

 Ну що ж: прощай! І не лише до ранку,
А вже й на зиму. Зблідле до останку,
В снігах, укрившись хмарами, засни.

Та прийде час - під солов'їні трелі
Ми знову, повні сил, ясні, веселі,
Зустрінемось на святові весни.
1963


Комментариев нет:

Отправить комментарий