Володимир Омельченко

Омельченко Володимир Іванович (7 березня 1924 року в селі Лугини Попільнянського району, на Житомирщині - 11 квітня 1975 року у місті Запоріжжі) — український письменник, поет. Після війни перебрався на Запоріжжя і був одним із фундаторів Запорізької обласної спілки письменників. Володимир Омельченко -  

 член Національної спілки письменників України, кандидат філологічних наук (1953). У 1950 закінчив Київський педагогічний ін-т. Під час фашистської окупації був членом Лучино-Гуляківської молодіжної підпільної організації, очолив її осередок у рідному селі. З лютого 1944 – на 3-му Білоруському фронті, рядовий гарматної обслуги, командир батареї. У квітні 1945 в боях під Кенігсбергом був тяжко поранений. 1953–1963 – викладач української літератури в Івано-Франківському педагогічному ін-ті. 1963 – викладач української літератури Запорізького державного педагогічного ін-ту. 1946 – перші вірші і статті в газеті «Радянська Житомирщина». Друкувався в багатьох газетах і журналах. Автор збірок «Голос серця» (1952), «Прикарпатські весни» (1957), «На всі літа» (1963), «Живописець слова» (1968), «Вогнетворці» (1972), «Сонячні орбіти» (1975). Нагороджений бойовими відзнаками.

Добірка віршів Володимира Омельченка

ЛЮБА СЕРЦЮ, МАТЕРИНСЬКА  Люба серцю, материнська, Щогодини, кожну мить Рідна мова українська У душі, як спів, бринить. У грозові дні минулі В чужедальній стороні I в погожі мирні дні Ми її не позабули. Як її забути можна, I не знати й не любить, Коли в ній непереможно Голос матері звучить. Лиш прислухайсь, як годиться, Лиш відчуй, збагни її: То в ній крешуть блискавиці, То — співають солов’ї; То закоханих на Ґ анку Воркування й теплий сміх, То — у полі на світанку Клич походів трудових... Люба серцю, материнська, Щогодини, кожну мить Рідна мова українська У душі, як спів, бринить. Як її та й не любити, Серцем не вклонятись їй, Коли в ній — весь світ відбитий, Вся душа народу — в ній? А вона ж — мов кремінь-криця. Владно лиш по ній кресни — I заграє, заіскриться ВЕРБА В тім бойовищі, важкім та упертім, Там, на чужім перехресті доріг, З буйним гіллям, при канаві простертім, Може б, тебе й запримітить не зміг. В тім бойовищі я, певно, умер би — Тож не один там упав з-поміж нас! — Як ти мене вберегла тоді, вербо? Дивом дивуюсь — гадаю не раз... Вербо, розлога моя, українська, Де ти взялась, як зайшла аж туди, Ще й нахилилась так рідно, так низько, Мовби над ставом у нас, край води? Як ти зростала там — не уявляю: У самоті та в чужій далині... Може, з отецького мрійного краю Видивом рідним постала мені? Може, незримо, крізь далі і грози, Йшла по слідах та шуміла гіллям, Щоб аж при тій чужодальній дорозі Стати, як є, поміж смертю й життям?  СИНОВI  Урочисто, на честь Кобзаря, Я назвав свого сина Тарасом. Він — життя мого честь і окраса Й сподівань моїх віща зоря. Хай хтось мимрить: ім’я застаріле, Вийшло з моди, не чути ніде, — А мені ж воно — рідне і миле. I таке молоде-молоде!.. Виростай же хорошим на вроду Й чистий серцем. У добрий же час! Щоб козацькому славному роду Та повік не було переводу, Україну люби, Як великий Тарас!

* * *  Коли, знеможений від ран, Я помирав на полі бою, Коли на очі ліг туман, Затьмивши світ переді мною, I, гнівом сповнене ущерть, Криваво запеклося серце, — Я знав: то невблаганна смерть З життям схрестилася у герці. Я припадав до рідних трав Землі на груди: земле-мати, Як мало я тобі віддав I скільки міг би я віддати!.. I в ту малу й велику мить Спромігся серцем зрозуміти, Що був я лиш — краплина в світі, А можу — морем зашуміть. Тому в криваву рань страшну Я не помер на полі бою I смерть відкинув навісну Своєю власною рукою. ...Отак порою весняною Щаслива квітка польова Впаде, притоптана ногою, А потім — знову ожива; Росою скроплена, в надії До сонця тягнеться, в блакить, I знову квітне і юніє В жаданні радісному жить! КОЗАКИ В ДОЗОРI  Козаки в дозорі.   Козаки в дозорі — На кургані хортицькім, де гудуть віки. Гей, на конях здиблених   пильно, гострозоро Синь степів пронизують славні козаки... Може, злий ординець   з тирси на дорогу Тінню потаємною раптом промайне? Може, з башти ближньої   покликом тривоги Задимиться вогнище, полум’ям сяйне?.. Козаки в дозорі...   Козаки в дозорі!.. А вже степ розкрилився,   розпросторивсь весь. Ой Дніпрові зорі, живодайні зорі, Ой заграви доменні — сяйво до небес!.. А бекет козацький той   прозира простори — Од нових ординців   сторожить він шлях. На кургані хортицькім Козаки в дозорі, Козаки в дозорі У віках! ***  (Уривок) Коню, мій коню, мій Вороне славний, Десь при дорозі могила твоя… Хто ж то по службі, по дружбі тій давній, Хто спогадає тебе, як не я? Як позабути, мій друже хороший: В лютих загравах, з досвітньої мли, До Кенігсберга від самої Орші Сорокоп’ятку ми нашу тягли.