Олександр Абліцов

Олекса́ндр Іва́нович Абліцо́в (*15 вересня 1948, Новоукраїнка Куйбишевського району Запорізької області - 6.02.2017 р., м.Запоріжжя) — український поет, перекладач, журналіст. Член Національної спілки письменників України та Національної спілки журналістів України.

Біографія

Олександр Іванович Абліцов народився 15 вересня 1948 року в селі Новоукраїнка Куйбишевського району Запорізької області

1970 року закінчив фізико-математичний факультет Запорізького педагогічного інституту.

Працював у школах Миколаївської (у 1970—1971 роках) та Дніпропетровської областей (у 1972—1977 роках).

У 1977—1994 роках працював кореспондентом газети «Машиностроитель» на ВАТ «Мотор Січ». У 1994—1995 роках — кореспондент відділу економіки та владних структур газети «Запорозька Січ».

1992 року Олександра Абліцова як автора двох поетичних збірок прийняли до Спілки письменників України.

1998 року став лауреатом премії «Журналіст року» Запорізького міськвиконкому.

Працював оглядачем з економічних питань всеукраїнської газети «Позиція».

Творчість

Видав збірки поезій:

• «Бентежний березень» ((Дніпропетровськ, видавництво «Промінь», 1981)),
• «Світло материного вікна» (Дніпропетровськ, видавництво «Промінь», 1990),
• «Гайчур» (Запоріжжя, видавництво «Хортиця», 1998).
• "Гніздо вітрів" (Запоріжжя, видавництво "Дике поле", 2009)

Окремі поезії Абліцова перекладено російською мовою.

Друкував свої переклади у збірках:

• «Квіти Абхазії» (Дніпропетровськ, 1970),
• «Мелодії Агіделі» (Дніпропетровськ, 1980),
• «Слово землі світанкове» (Дніпропетровськ, 1986),
• «Поетичний Ленінград» (Дніпропетровськ, 1987).

Нарис про життєвий шлях О.І.Абліцова (інтернет-ресурс   "Письменницький портал" Пилипа Юрика)

Добірка поетичних  творів і щоденникових записів О.І.Абліцова (ресурс "Письменницький портал" Пилипа Юрика)

• 		Добірка віршів О.Абліцова
  З генеалогії		Шлях
  Вже сонях від дум осінніх		Тополі тінь поволі тане -
  Хилить голову до землі.		І листя тоне у траві.
  Із мамою ранком синім		І хвилю теплого туману
  Копаємо картоплі.		Вітри здіймають степові.
  Це - щастя. Хай знову і знову		Міліє шлях. Осіннє злото
  Плечі гудуть від мішків!		Виблискує на бистрині.
  Мама веде розмову		І підкрадається, мов злодій,
  Про батька свого, про дядьків.		Навшпиньки дощик по стерні.
  Я їх ніколи не бачив -		То вщухне він, то зиркне косо:
  Репресії, голод, війна…		На храм в руїнах, де німа
  Згадує мама і - плаче.		Кричить дзвіниця стоголосо:
  Імена… Імена… Імена…		Знов насувається зима!
  Дід Федір…в Криму, в 43-м…		Озвися, вогник непокірний!
  Баба…з голоду… Недорід?!		(Уже й дорога не втіша…)
  А дядьки… ні могил, ні портретів		Як птиця в сутінках вечірніх,
  Не лишив 37-ий рік…		Шухає прихистку душа.
  Забирали їх від "Фордзону"		Самотності боїться й камінь.
  Серед білого (чорного) дня.		Та вороття назад нема. -
  За полуторкою з району		У поруйнованому храмі
  Довго бігла моя рідня.		Гріхи замолювать дарма.
  А вони:		Навстріч - могили.
  "Завтра! Завтра все й зробим…"		Ні, не страхом
  Шлях порожній, на Соловки…		Дурманить голову полин.
  Генеалогія роду!		… Колись оцим козацьким шляхом
  Натикаюсь на гострі сучки…		В кайданах воленьку вели.
  …Картопля вродила гарна,
  Копаємо аж до темна.		***
  Пісню почнем - печальна,		Жоржини жар уже останній
  Іншу затягнем - сумна…		В садку роздмухали вітри.
  		І кожна зустріч -
  ***		Мов прощання.
  І день іде, і ніч іде…		І в кожнім слові -
  Т.Шевченко		Біль старий.
  І день минув, і ніч минає.		Душа мовчить осіннім степом.
  Душа болить.		Заплющу очі -
  В самотині		Листя тепле
  Слова єдині він шукає,		Встеляє двір наш.
  Як волю - прадід на коні.		Забаривсь
  Палай в душі свободи жар.		Лиш я один в своїй дорозі…
  У тих словах - безсмертний вершник.		Тримає суєта в облозі.
  Судьба явила божий дар -		Направо -
  Народу біль стрічати першим.		Небо в передгроззі,
  І мука ця - вже до загину.		Наліво -
  Душа болить, якщо жива…		Компромісу лід.
  Я вірю, підроста хлопчина,		Оглянусь -
  Який чекає ті слова.		Матір на порозі
  		Стоїть
  Біль		І дивиться услід…
  Пора пташиних перельотів,
  Пора великих перемін.		***
  Ріка позбулась (вкотре!) льоду,		Душа під срібними снігами
  А я (ну справді, сміх та й годі)		Поворухнулась на весну.
  Тебе забути не зумів.		А січень білими хрестами
  Коли в душі півнеба скресло,		Вкриває тишу мовчазну.
  А переправи не знайшлось,		І самота,
  В льодах трощило мої весла,		Немов черниця,
  Стікало кровію крило.		Зачаєно мовчить в кутку.
  …Поневірявся. Наблукався.		Береться кригою криниця
  Неждано давній біль озвався,		У спорожнілому садку.
  Якому назви не було…
  Віра		***
  Знов трава пробиває сніги,		Грабує вітер
  І громи у Дніпрі		Вже прозорий сад.
  Будять небо.		Листок шукає неба у криниці,-
  І, ламаючи досвіду греблю,		Неначе тінь свою згубила птиця -
  Юна мрія лиша береги.		Й вертається,
  		Шукаючи,
  Давніх сумнівів рідшає ліс -		Назад.
  Відкриває життя таємниці.		На павутинці
  Як просторо душі!		Він в саду
  Наче птиці,		Печально,
  Що гойда горизонт на крилі.		Мов маятник,
  		Відлічує нам дні.
  Даленіють вчорашні образи,		Самотній човен
  І здаються дрібними жалі.		Згорбивсь на причалі.
  І не віриться,		Холодні,
  Що вже ні разу		Листопадові
  Я не житиму знов		Вогні…
  На землі.
  		***
  Україні		Тепер я жданий гість у цій оселі…
  Із житами в степах		На світі - сто доріг,
  Ти мене на вітрах колисала.		Сюди - одна,
  Колискову крізь осінь		Де райдугами грають на морелі
  Співали мені солов'ї.		Узори зі строкатого рядна.
  Стугонить у крові
  Наша воля з Козацького валу,		Тут
  Я стаю на крило		Півень-сонце скльовує калину,
  У високому небі твоїм.		Тут
  Древнє древо Дніпра		У криниці не дістати дна…
  Не зчорніло в роки листопадів,		І маминою хусткою в долині
  Цвітом гайчурська гілка		Горить неопалима купина.
  Усміхнулася знову мені.
  З Колими,		Тут
  Соловків,		Долинають із левади звуки:
  Дикий прерій Канади		Отави косять.
  Кличе Хортиця-мати		Літо пригаса.
  Козацького роду синів.		Скидаються в траві, неначе щуки,
  Озовімось, брати!		Полотна кіс.
  Не міліють джерела Дніпрові.		Аж закипа роса.
  Серце будить світанки,
  Неначе кохання - весну…		Село моє…
  Україно моя,		Вертаюсь, як до свята,
  Від тяжіння любові		На правий берег Гайчура крутий.
  Пада наше зерно У родючу твою борозну.		Світи мені в дорозі, рідна хато! Мені ж до тебе ще іти та йти...