Народився 7 лютого 1949 року в місті Гуляйполі
Запорізької області в сім'ї вчителів — хліборобів.
Батько Григорія Лютого теж писав вірші, які не
знайшли іншого призначення, окрім потрапити до альбому його майбутньої
дружини — Марії Явтухівни Пилипенко. Вечорами іноді слухали привезеного
дідом Явтухом патефона. Ставили «Дивлюсь я на небо…», «І шумить, і гуде,
дрібний дощик іде…» та ін. Потім мама брала гітару і співала під неї українські
пісні. Один дід Г. Лютого був репресований, і поет його ніколи не бачив. Але
розповіді про його силу волі, рішучість, характер — у великій мірі
формували свідомість митця. Рід по батьковій лінії мав свої традиції.
Обов'язково одного з синів називали на честь діда… По маминій лінії дід Явтух і
бабуся Мелашка, чиї предки, переселенці з Полтави, ввібрали в себе всі риси,
пов'язані з цими іменами в українській літературі. Дід — майже все життя
комірник, бабуся — тиха і богобоязна господиня. Дитинство поета протікало
на фоні мальовничої української природи, олюднений образ якої постійно
присутній у його поезії. За городами жебоніла річечка Гайчур, де майбутній поет
ловив рибу, пік раків з хлопцями, пас на її луках гусей. Після закінчення
Сігорянської початкової школи з 1958 року навчався у Гуляйпільській середній
школі № 1 і паралельно в музичній по класу баяна. Закінчивши школу,
Григорій Лютий протягом року працював баяністом і завідуючим Любимівським
Будинком культури. Потім вступив на філологічний факультет Запорізького педінституту.
Про
творчість
Його вірші вперше були опубліковані в
гуляйпільській районній газеті «Зоря комунізму» у 1964 році. Іще в шкільні літа
пощастило познайомитися з відомим поетом Василем Діденком, який на той час
фактично мешкав у Києві, але постійно приїздив на Чапаївку до мами, привозячи
на периферію атмосферу київських вітрів. Заборонені вірші М. Мамайсура, В.
Симоненка, із яким в студентські літа товаришував В. Діденко, довгі розмови на
чапаївських і зеленянських плесах запліднювали душу неповторним відчуттям
причетності до долі народу. Приходило, що є «В кожного святе синівське право з
матір'ю побуть на самоті…» Становлення поетичного таланту Г. Лютого відбувалося
і під впливом найкращих зразків світової літератури. Сам поет розповідав, що,
будучи студентом, захоплювався творами Гете, Шіллера, Боккаччо, Сервантеса…
За станом здоров'я довелося перевестися на
заочне відділення педінституту. Повернувся у Гуляйполе. Влаштувався у колгоспні
багатотиражки. У 1971 році поезія Г. Лютого була представлена українській
аудиторії на сторінках газети «Літературна Україна». Вже тоді у добірці віршів
прозвучав образ, який цитують і досьогодні: «На рушнику Дніпра, розшитого
садами, несем твою Чернечу, як хлібину…» Брав участь у роботі ірпінських
семінарів у Києві, куди його викликав голова кабінету по роботі з молодими при
Спілці письменників України Дмитро Білоус особисто. Лютого помітили, відзначали
зрілість таланту, оригінальність творчої манери, але книжку видати не могли.
Виростаючи в атмосфері шістдесятників, Г. Лютий передплатив до себе в Гуляйполе
всі літературні журнали, заснував своє літературне об'єднання «Калинова
сопілка». Це про нього поетеса Любов Геньба скаже: «Я закінчила двадцять років
університету Лютого…» І з того ж об'єднання вийшли Олександр Михайлюта, Любов
Геньба, Іван Доценко, Анатолій Горпинич. Коли творчість Лютого одержала
схвальну оцінку критика А. Макарова, він ніби подолав якийсь бар'єр, і це
додало йому наснаги і творчої енергії. У полеміці про Шевченківські настрої,
роль поета, яку у 80-х роках вела «Літературна Україна», поетеса Неоніла
Стефурак вловила ці настрої у першій збірці Лютого, написавши: "Є такий
поет: «Стою, як тінь, мов тільки що із бою. Хіба б коня іще та справжню рану…»
У 1982 році Г. Лютого викликали до Києва на творчий звіт, після якого його
вірші протягом 2-3 років опублікували практично всі журнали: «Вітчизна»,
«Жовтень», «Дніпро», «Україна», «Донбас», «Київ». А 1984 року побачила світ
перша книжка Г. Лютого «Крилатий корінь», за яку він став лауреатом обласної
молодіжної премії ім. М. Андросова. У другій книзі «Крона вічності» (1985)
автор продовжує розвивати ту тему, яка є для нього близькою, — тему рідної
землі, батьківщини. Він ніби кровно пов'язаний із народними джерелами, з яких і
черпає силу для своєї поезії, осмислює нерозривну єдність людини і природи, яка
є вічною. Отже, в основі поезії Г. Лютого лежить саме любов, любов до рідного
краю, до людей, до природи, нарешті до жінки, і саме це почуття є джерелом
творчого натхнення. Гарні за духовною наснаженістю й емоційною силою, інтимні
вірші Лютого сприймаються як молитовна сповідь не тільки ліричного героя, а й
власне читача, бо йдеться у них про загальнолюдські, вічні цінності —
кохання, молодість з її неповторними чарами і почуваннями. Його поезії
показують це почуття багатогранним. Тут можна зустріти юнацьке чи дівоче
романтичне кохання, його щирість і красу, драматизм нерозділеного почуття,
любов до жінки-матері. Непогамований шал закоханого серця передається за
допомогою довершених художніх знахідок, передусім метафор, персоніфікацій,
порівнянь, символічних образів. Одна за одною виходять книжки «Червона літера
вогню» (1987), «Хліб любові» (1990), «Я воду пив з твого лиця» (1992), за яку
Лютий був відзначений обласною літературною премією ім. В. Лісняка,
«Гуляй-поле» (1996), дитяча книжка «Світлана» (1995), «Вибране» (1998), «Меди»
(2000), а також у співавторстві зі співаком і композитором Анатолієм Сердюком
збірник пісень «Пісні Гуляйпільського краю» (1995), численні публікації в
журналах, альманахах, газетах. Варто згадати про те, що на вірші Григорія
Лютого написано понад сотню пісень, які стали досить популярними у виконанні
Анатолія Сердюка, Лідії Михайленко, Ірини Ярчевської, Сергія Шестопалова, дуету
Шепелів та інших співаків. І найбільш відомі з них «Не питай», «Скрипка»,
«Вчительчин вальс», «Пісня Гуляйпільських весіль», «Солов'їний острог»,
«Хрестини Махна», «Блюз любові», «Шипшина», які знайшли свою слухацьку
аудиторію. РОМАН «Мама-Марія»: Сюжетні події роману розгортаються у Гуляй-Полі
на Запоріжжі, у часи батька Махна. За автором, ця місцевість є центром
Всесвіту: «А над Гуляй-Полем світилися світи, / І Схід сіяв, як усмішка
Господня.», «Гуляй-Поле нам, гей, столицею!». Головна героїня, іменем якої
названо роман, спочатку дівчинка-сирота, приймачка (дев'ятою дитиною у родині
Богдана, прозваного Батьком-Дзвоном). Через свою ангельську вдачу і Божий дар
співу вона волею поета стає уособленням Божої Матері, Матері українського
народу, а життєвості й правдивості їй додають, напевно, риси рідної матері
поета, а також матері Тараса Шевченка. Звичайно, про все це ми дізнаємося з
тексту роману: «Тебе послухать сам Всевишній сходить / Мостом веселки…-в душі
до людей…; Од тих пісень Марійчиних і сліз… / Пречисто так ставало на землі…/ І
розтавало царство Сатани…І храм вставав, як паска на Великдень…». У похилому
віці Марія — прочанка Лаври: "Під час молитви стільки їй відкрилось…/
На ту ікону очі підняла…/Мов блискавка! …/ «Це ж я ще юна. Господи, це ж я…».
Фінал життя героїні трагічний — вона вмирає на порозі власної домівки
ніким не впізнана й нікому не потрібна: «Хиталася на краєчку безодні, / Шамшіла
голосочком ковили: /Це я співала, слово це — моє…/ Мої вони перед землею й
небом…/Сусідський кіт знайшов її на ґанку… / Душа десь раювала наостанку/
Небесними стежками…». У сюжеті твору задіяні інші герої: це вже згадуваний
Богдан (Батько-Дзвін) зі своєю по-своєму трагічною долею; це Літописець —
особлива форма вияву ставлення автора до зображуваного, особистісний коментар
подій сюжету. На мій погляд, знахідкою поета є доповнення висловлювань
Літописця одкровеннями Автора, своєрідне втілення авторського alter ego, де
поет Григорій Лютий присутній власною персоною! Ставити крапку над «і» треба
тільки особисто! «Спасибі, світ, що серце дав мені…/ що можу я, не криючись,
дзвеніть / І вільно виливатися у слові…; Над літописцем небо і Господь…/ І лиш
перо біліє, як вітрило…; …Він щоночі писав, і під ранок палив, / І затоптував
попелом рану…». Епізодично виникають решта дійових осіб. Хочу відмітити, що у
змалюванні портретів своїх героїв, як реального, так і нереального світів, поет
постає глибоким і тонким психологом. Багатство мови поета викликає асоціації з
оркестровою партитурою! І як у високопрофесійного диригента кожен інструмент
має у свій час своє соло, так і в романі залежно від конкретного завдання
окремі компоненти комплексно-поетичного образу, потрапляючи кожного разу ніби у
«фокус» уваги, стають панівними, а потім редукуються, і делікатно
«згортаються», поступаючись місцем іншим. Колоритно подаються жанрові сцени,
такі собі вкраплення у сюжет: весілля, толока, гуляння, поминки. Мені припала
до душі риболовля.
Громадська діяльність
Крім літературної творчості, Г. Лютий активно
займається громадською діяльністю, дбає про відродження духовності українського
народу, української мови, культури, традицій, місце української літератури в
літературному процесі сьогодення. Його участь в роботі різних редколегій,
виступи по радіо і телебаченню, зустрічі з трудовими колективами, студентами,
школярами, інтелігенцією, поїздки у складі літературно-мистецьких делегацій,
виховання літературної молоді, а з 1992 року він очолював обласне літоб'єднання
ім. М. Гайдабури. Учасник VIII Всесоюзної наради молодих письменників. Був
єдиним делегатом од Спілки письменників України на Всесвітньому фестивалі
молоді і студентів у Москві в 1985 році. З 1998 — голова Запорізької
обласної організації НСПУ і з 2001 р. — редактор журналу «Хортиця», і
це далеко не повний перелік тих важливих і відповідальних турбот, які сьогодні,
в пору громадянської і творчої зрілості митця, вимагають дедалі більшої
самовіддачі, забирають час у власне літературної праці, але й живлять її
сторицею з нових джерел. Григорій Лютий — поет глибоко сучасний і
відкривається перед читачем все новими яскравими гранями. Він у постійному
творчому пошуку, він — у дорозі. А дорога — досвід, це те бурхливе
життя, дивні подихи якого тільки справжній митець донесе до читача.
"Мама-Марія" - Вікіпедія"
Урок літератури рідного краю за романом Г.Лютого "Мама-Марія"
Люта німота довкола Григорія Лютого (на Хвилі Десни, січень 2018 р.)
Урок літератури рідного краю за романом Г.Лютого "Мама-Марія"
Люта німота довкола Григорія Лютого (на Хвилі Десни, січень 2018 р.)
Добірка віршів Григорія Лютого
Незбагненно давно в Гуляйполі
Незбагненно давно в
Гуляйполі,
Я лиш тільки тоді
зазорів,
Хтось покликав. Я
вибіг у льолі.
І побачив зорю у
дворі.
Ми завмерли і довго
стояли.
Я — у диві. В
серпанку — вона.
Міріади зірок
пропливали.
Та мені посміхалась
одна.
Ми тремтіли в
безмежнім польоті,
І, здавалось, легкі
ручаї
Ще не зовсім
загуслої плоті
Виливалися в крила
мої.
...Ще ніхто і не
глянув між нами,
Навіть думкою не
роз’єднав.
Те весілля. Нескоєна
драма.
Дві душі, а точніше
— одна...
Таке булькате й ніжки наверле
Таке булькате й
ніжки наверле,
А треба і його щоб
хтось голубив,
Щоб хтось любив і
цілував ці губи.
І не з жалю, і не
брехав.
Щоб лет
У грудях мав, як
птиць удалині...
Як все це в душі
поселить мені?
Як їх змирить, дать
пару всім і вся?
О Боже мій, о
Господи, присядь.
Я б сам узяв
найбільший твій глевтяк,
Твою невдачу наглу і
наругу.
Взяв би одну, одну,
а там і другу...
І, ставши врівень,
вилюбив би так,
Щоб задзвенів їх
животворний сміх.
Щоб ти себе простив.
І нас усіх...
Я так не любив і матір
Я так не любив і
матір
Дітей своїх, як
тебе,
Дівчатко не
винувате,
Вигнане із небес.
Я думав, усе я знаю
Про світ цей... про
цей і той.
Наївну тепер питаю:
Відкрий мені свій
листок.
Дай зазирнуть за
обрій
Платтячка і
проклять.
Я — хлопчик. Я ще
хоробрий
Заново світ
прийнять.
Прийшла ти і все
змарніло,
Чорнобиль услав до
тла.
Це юне сліпуче тіло,
Мов білий графіт,
пала.
Спиваю цю смерть
устами,
Втискаю життя у
мить.
Виходжу за часу
браму,
Чую, як кров димить.
Застують зір мій
лиця
Мрій, вояжів,
столиць.
Ти — всіх світів
столиця,
Кинута горілиць!
Ну де ти, скажи,
взялася?
Я їв у той час чи
спав?
Ти якась не така
вся,
В слід твій душа
ступа.
Дівчинко,
дівчинонько,
Доленько, доленя, —
Так заспівали тонко
Приструнки навмання!
Так пригорнувся світ
весь —
Сили нема піти.
Лишилось спитати
тільки,
Лишилось спитать: а
ти?..
Народила мене українка
Народила мене
українка,
Захистити крилом не
змогла.
І зірвав мене світ,
мов пір’їнку,
Із єдиного раю —
села.
І пішло: не
видрючуйся, хлопче!
Розпинали: селюк! —
мов матюк!
Рвали мамині крила
на клоччя —
Од братів — до
рокованих сук.
Я питав їх: завіщо
так смертно
(І худобу не б’ють
так) б’єте?
І для чого надумали
стерти?
Говорили вичерпно:
“За те!”
Я упертий удався,
терплячий.
Та і з мене полізло:
“Ізволь”.
За роки в мене шкіра
воляча,
Не на серці, а серце
— мозоль.
І стою я
гидотно-байдужий,
Пізнаю голоси усе ті
ж:
― Ти забув свої
корені, друже!
Ну, давай, поблазнюй
нам, потіш!
Не забув я, о люди,
нічого.
І як тільки прозрію
крізь страх,
Що украв своїх діток
у Бога,
Що поставив їм блуд
на устах...
І як тільки собі я
зізнаюсь...
Втім, що вдію? Вже й
діти — чужі.
Я їх так беззавітно
кохаю,
Що зучив і до зради,
й до лжі...
Щоб вони, не дай
боже, ні слова
Про вкраїнські степи
й небеса!
Щоб моїх діточок
чорнобрових,
Як батьків, не
пожерла коса...
Сам віддав, запродав
найдорожче.
Мабуть, доля тепер
судія.
Де ж та стежечка —
слово пророче,
Звідки знак хоч який
засія?
Там, у полі, де
жайвори дзвінко,
Де гуляйпілець-вітер
гуля,
Народила мене
українка.
Не признає вже скоро
й земля...
|
Двісті літ, як розтерзано Січ
Двісті літ, як
розтерзано Січ,
Як схололо гніздо
України.
В тім гнізді тільки
вітер і ніч,
А іще мого серця
руїни.
Чи доб’ється ще воля
туди?
Затопили й завітні
пороги.
Де ж ви, долі моєї
меди?
Де чубаті
діди-запороги?
Двісті літ, як
розтерзано Січ.
Ще живі чорні ворони
всюди,
Що пили наше небо із
віч,
Що довбали козацькії
груди.
Обцілуй же
зґвалтовану твердь,
Скинь тавро
всепокірного смерда.
Тут за кожною
згадкою — смерть,
Тут у кожній
сльозині — безсмертя!
Ластівка
Добре душі
неполоханій,
Доки не рветься
назад.
Світе мій, світе
непроханий,
Ти – як на вії
сльоза.
Стану-пристою на
хвилечку,
В щастя на самій
межі…–
Боже, за пам’ять аж
винесе,
Навіть за берег
душі…
Діти гасають
галасвіта,
Їхня пора – від і
до…
Двері лишають, і
ластівка
В сінцях зліпила
гніздо.
Стільки тут зав’язі
зв’яжеться…
Вічних питань
прошумить…
Вітер і той не
наважиться
В хату дверей
причинить…
Ходять дорослі –
щасливляться,
Бабця – навшпиньках
стара,
В вічі їм ластівка
дивиться, –
Аж у грудях завмира…
Здрастуй, душа моя,
ластонько…
Як же хатам без
дверей?
Чом ти, не навчена
пастками,
Вічно летиш до
людей?
Що ти намислила
все-таки?
Що провіщаєш, скажи?
Тісно в дворі і у
Всесвіті,
Хочеш у грудях
пожить…
Ластонько, літа принцесонько,
Сонячний зайчик
душі…
Слід твій записують
весноньки
У золоті віражі…
Спіла босенька
черешенька,
Хміль оно грушку
трясе,
Воду у божому решеті
Хмарка од річки
несе.
Старості юність не
застує,
Віє Той Світ
полином.
Човником вічності
ластівка
Тче те усе в
полотно.
Заполоч срібною
ниткою,
Донечок білі банти,
Півень червоною
квіткою,
Ось на порозі й
свати…
Як тобі ніколи,
ластонько,
Жде жовторотий
букет.
Тільки б не впасти,
не впастоньки,
Тільки продовжити
лет…
Стільки тих літ
одкружлялася
У клопітливім танку!
Всім наша хата
всміхалася,
Наче стояла в вінку…
Звісно, тому і
пускали ми
Дні – мов рікою
вінки…
Доки в дворі
щебетала ти,
Вічні були ми таки…
Впала грозою
обпалена,
Звідки – впізнать не
вдалось…
Небо в дворі
прихиляла нам,
Стільки в нас неба
було!
Крилечка-ручки і
ніжечки…
Все – розказать не
берусь…
Ткала, як бабця
доріжечки,
Пісню життя у обрус…
Сядь же, присядь,
моя ластонько, –
Ось і долоня й
плече…
Чому нестерпно і
часто так
Світу в сльозі
гаряче?
Хай що було – не до
осуду…
Як же я жив – не
тужив? –
Навіть довіри у
Господа
Ластівки не
заслужив…
Мало в житті
неспалимого
Істини мить запита…
З дерева віку
незримого
Щебет, як цвіт,
обліта…
Я вже заплутавсь
прояснювать
Наші родинні
зв’язки.
Маю дружиноньку –
ластоньку,
Доньки мої – ластівки…
Де іще стільки я
знатиму
Ласки, пісень
нічиїх…
Може, ти й справді
не мати нам,
Ми ж усі – діти
твої…
8 березня 2007р.
|
Із перекладів
ЯК ЖЕ ВСЮ НІЧ
СОЛОВЕЙ НАМ НАСВИСТУВАВ...
Слова М.
Матусовського,
переклад
Григорія Лютого
Як же всю ніч соловей
нам насвистував!
Київ мовчав,
загасивши вогні.
Грона акації білої,
чистої
З розуму зводили, як
в дурмані.
Сад весь умитий
весінніми зливами,
В темних канавах не
спалось воді!
Боже, якими ж були
ми наївними!
Світе, які ж ми були
молоді!
Весни промчались, зробили
нас сивими,
Де чистота цих
галузок живих?
Віхола скрізь, де
були ми щасливими,
Знову співає
сьогодні про них.
В час, коли вітер на
дасі безтямніє,
З новою силою згадую
я
Білі акації грона
духмянії,
Що не розквітнуть,
як юність моя...
ВИПАДКОВИЙ ВАЛЬС
Слова Є.
Долматовсъкого,
переклад
Григорія Лютого
Ніч — як ріка.
Хмарка легка.
І лежить на долоні у
мене
Незнайома дівоча
рука.
Після доріг, мов
оберіг,
Я почув цю мелодію
вальсу
І сюди не заглянуть
не зміг...
Вас ледь знаю, та
справа не в тім,
Хоч далеко-далеко
мій дім,
Ні печалі, ні втоми
- мов вернувся додому.
В цьому залі пустім
ми у вальсі летим,
Так озвіться хоч
словом,
сам не знаю яким...
Будем кружлять,
рідно співать,
Танцювати я геть
розучився,
І прошу Вас образ не
тримать.
Викличе схід знову в
похід,
Залишаючи Ваше
містечко,
Я пройду мимо ваших
воріт...
Вас ледь знаю, та
справа не в тім,
Хоч далеко-далеко
мій дім,
Ні печалі, ні втоми
—мов вернувся додому.
В цьому залі пустім
ми у вальсі летим,
Так озвіться хоч
словом,
сам не знаю яким...
|
НЕКРАСИВА ДІВЧИНКА
(М.О.Заболоцький)
Поміж дітей, що
граються в дворі,
Вона — смішне,
звичайне жабенятко.
Заправлене в труси
благе сороченятко,
Кілечка рудуваті на
чолі
Розтріпані, рот
довгий, зубки — криво,
Обличчя риси гострі
й некрасиві.
Двом пустунам, ровесникам
її,
Батьки купили по
велосипеду,
І хлопчаків не
догукатись — вредні
Ганяють увесь день,
забувши знов її.
Вона за ними бігає
без тями,
Хлоп'яча радість
більше, ніж своя,
Томить її і геть із
серця рветься,
І дівчинка
заливчасто сміється,
Вселенською
щедротністю сія.
Ні тіні заздрощів,
ні помислу дурного
Істота ця з
народження не зна,
Їй все на світі так
безмежно ново,
Так живить все, що
інших поглина...
І я не хочу думати
ні трішки,
Що прийде час, дівча
прозріє нишком,
Відкриє з жахом, що
поміж красунь
Вона всього лиш
бідна сіра мишка...
Так вірить хочеться,
що серця Вічну Книжку
Господь не дасть на
неправдивий суд!
Так вірить хочеться,
налюблене віками,
Те, що у глибині її
горить,
Весь Божий біль в
собі переболить
І перетопить
найстрашніший камінь.
І хай ці риси
гострі, як ножі,
І нічим полонити їй
уяву,
Палка, дитинна
грація душі
Вже струменить, як
марево по травах...
А раз це так, то що
ж є красота
Й чому її обожнюють
так люди?
Вона — лиш лампа,
хай і золота,
Чи той вогонь, що
тріпається в грудях?
|
Комментариев нет:
Отправить комментарий