Василь Діденко

Василь Іванович Діденко (*3 лютого 1937, Гуляйполе — †13 квітня 1990, Київ) — український поет, журналіст. Автор слів до популярної пісні 1960-х років «На долині туман…».

Василь Іванович Діденко народився 3 лютого 1937 в Гуляйполі у родині закріпачених у сталінському колгоспі. Маму поета примушували безоплатно працювати дояркою в колгоспі, біля неї працювала і Василева сестра Галя.

Коли Василеві виповнилося 10 років, батьки переїхали на Херсонщину в Гаврилівку Іванівського району. З липня 1950 до березня 1958 його біографія була пов'язана з Вінниччиною.

Після закінчення Ширмівської середньої школи вступив до Київського університету і закінчив 1959-го. Відтоді — на редакційній та літературній роботі. Як поет формувався в університетській літстудії ім. Василя Чумака. В травні 1963 став членом Спілки письменників України. Перші його вірші надруковані 1957. Більшість з них покладено на музику.

Василь Діденко створив 13 поетичних збірок:

• «Рання ластівка» (1988),
• «Дивокрай» (1987),
• «Дзвінка фонетика» (1984),
• «Червоний вітер» (1982),
• «Вродливий день» (1979),
• «Мережки сонця» (1976),
• «Берізка» (1975),
• «Дзвонять конвалії» (1972),
• «Дивосвіти любові» (1969),
• «Заповітна земля» (1965),
• «Степовичка» (1965),
• «Під зорями ясними» (1961),
• «Зацвітай, калино» (1957).
• 1998 видано збірку «Серцем, сповненим любов'ю», У своїх творах поет показав чудові зразки лірики, які не були заплямовані совєцькими штампами. Фактично — представник так званої «тихої лірики».

13 квітня 1990 помер. Вже після поховання в Києві став відомий його лист-заповіт «Поховайте мене в Гуляйполі». 25 червня 1997, завдяки клопотанню близьких людей і численних цінителів його таланту, поета перепоховали в Гуляйполі. Сьогодні центральна районна бібліотека Гуляйполя носить його ім'я. На будинку, в якому поет народився і жив, відкрито меморіальну дошку.

В Запоріжжі існує вулиця Василя Діденка.

Реферат "Життя і творчість В.І.Діденка"

 Добірка віршів Василя Діденка

НА ДОЛИНI ТУМАН... (популярна пісня, муз. Б.Буєвського)  На долині туман упав,  Мак червоний в росі скупав.  По стежині дівча ішло –  Тепле літо в очах цвіло.  На долині туман упав,  Білі ніжки в росі скупав.  Попід гору дівча ішло,  Мак червоний в село несло.  За дівчам тим і я ступав,  Бо в долині туман розтав.!  АКАЦIЇ  За днями дні летітимуть,  I знову про маї  В Гуляйполі шумітимуть  Акації мої.  По вулиці проходячи,  Нестиму красен цвіт.  – З приїздом! – скажуть родичі.  – Привіт! – пошлю в одвіт.  Пливтиме в небі милому  Хмарин весела гра.  I дівчину у білому  Я стріну край двора.  За днями дні летітимуть,  I знову про маї  В Гуляйполі шумітимуть  Акації мої...

ДОБРИЙ ДЕНЬ, ГУЛЯЙПОЛЕ!  Я не знаю: правда це чи сниться –  Рідне все вернулося умить.  Б’є у вічі біла сніговиця,  Молода акація шумить.  А про давнє що мені казати,  Хоч воно і носить безліч див...  Матерями стали вже дівчата,  Що до школи з ними я ходив.  Мо’, і я знайду тут яснооку  (Мов тополя, радість вироста),  Щоб сини родилися нівроку  I цвіли веселками літа.  От і все. Усе, здається, в мене.  Та в душі – розмови на роки...  Добрий день, Гуляйполе натхненне,  I чолом вам, любі земляки! * * *  З колодязів гуляйпільських прозорих  Я воду пив солодку, степову.  I небо знав, усе в тремтячих зорях,  I синь-лужків шовковую траву.  Летіли в ірій гуси волохаті,  I клен мені розказував казки  Про темно-карі очі в білій хаті,  Про вишиті дівочі рушники.  I все м’яка гуляйпільська говірка  Вчувалася із любих уст мені.  I все цвіла волошка і сокирка  У полі тім, де стежка в тумані.  Де кіс пахучих я торкавсь рукою,  Багряні дині вносячи в курінь.  Де нам заквітла барвою дзвінкою  Земних доріг осіння далечінь.

* * *  Віщують осінь яблука червоні,  Що на землі сестричка їх збира.  Й гудуть вітрів баскі зелені коні  Про заметіль кленову край двора.  А біля тину горлиці-дівчата  Спинились тихо, сіли на траву.  – Iди до нас, поезіє чубата! –  Котрась говорить, вигнувши брову.  Ряхтять у косах нагідки й волошки...  I до дівчат, гортаючи гілля,  Кочуся я, мов той Котигорошко,  Даю червоні яблука з бриля.

ПРОВIНЦIЯ  У яблунях світлих провінція –  Улюблена, рідна, близька.  Дівчатам одніс би гостинці я,  Та гілка в цвіту не пуска.  Низенькі тини перехняблені,  I цуциків морди смішні.  Це хуга оманлива яблуні  Чи крила знялись парусні?  Мов сонцем налитий по вінця я –  Біжать і співають стежки.  У яблунях світлих провінція  Під ноги мете пелюстки.

* * *  Десь далеко, за світлими гонами,  Залишилася мати моя...  Там земля бузиновими гронами,  Деревієм і чебром буя.  Там над хат черепицею білою  Голуби воркітливо гудуть.  Там од плес рогозини і лілію  Юнаки до цегельні несуть.  Там казки із дивами й химерами  Дітлахам повідають діди.  Там дитинства мого між кар’єрами  Загубилися тихі сліди.  Там співав мені в зелені й синяві  Колискову колосся прибій.  Там незнані доріженьки синові  Бачить мати крізь марево мрій.  Там по глині, по цементі й щебені  Стеле червень густу лободу,  I півнів аж пломіняться гребені,  Й доспіває малина в саду.  I гуркоче-бентежить вагонами  Залізниця у ніч зореву...  Це усе там, за даллю, за гонами,  Де сьогодні я квіту не рву.  * * *  Біля воріт весільні коні,  У гривах китиці червоні.  Мажорить міддю листя клена,  Гримлять тарелі, бубон б’є.  I хоче плакать наречена,  Та чорнобривець не дає.

* * *    Пам’яті брата Iвана  Весна шуміла водами,  Як тисяча приток...  В ярочку за городами  Робили ми ставок.  Гукали: «Гулі-гуленьки»,  Співали до ладу.  I роки нам зозуленька  Лічила у саду.  В простім селянськім одягу,  Повідавши смішне,  Iз Віктором до потяга  Проводив ти мене...  Нова багрянолистяна  Йшла осінь поміж нив.  Ех, пісенько розхристана!  Сумний же твій мотив.  Нелегко з явориною  Вітрам було густи...  Над брата домовиною  Схилялися брати.  Життя, промчавши кулею,  Назад не поверта.  Лиш давньою зозулею  Відлунюють літа.  Я думами стольотними  Нові стрічаю дні.  Яскравими ж полотнами –  Минуле у мені!