Світлана Аніщенко

Аніщенко Світлана Володимирівна. (10 квітня 1978, Київ) — українська письменниця.

Народилась в Києві в сім'ї вчителів. Дитинство минуло головним чином в селі Веселий Гай Новомиколаївського району Запорізької області, де і отримала неповну середню освіту. Далі жила і навчалася в Запоріжжі. Закінчила Запорізьке педагогічне училище (зараз Запорізький педагогічний коледж) Потім — Мелітопольський державний педагогічний університет. Після ВНЗ працювала в школі вчителькою англійської мови. Пізніше — асистентом кафедри іноземних мов на соціально-гуманітарному факультеті Мелітопольського державного університету.

З 1997 року друкувалася в газетах «Запорозька Січ», альманасі «Хортиця», «Новий День», журналі «Київ». Переможниця літературного конкурсу «Гранослов» у 2000 р. Член Національної спілки письменників України з 2001 року

Видано 2 книги: Осінній синдром.2002р, Невагомість, 2006 р.

Поезія Світлани Аніщенко як ознака доби (літературознавча стаття, автор Н.Зайдлер)

Добірка віршів Світлани Аніщенко

*** Зеленіє літо, зароста дурманом. Горшковіз давно вже перебравсь на воза. Ну а я одразу та не в свої сани, Десь забувши, мабуть, що для курки - просо. Не дивившись зразу брати не по силі - Це всього лиш юність і розмах крилатий. Як відомо, курям підрізають крила. А крім того кажуть - лебедем не стати. Лопухами балка вухатіє густо, Я ж бо не давала глека на капусту, Я хотіла тільки, аби хто послухав, Аби хто повірив, хай не в мене - в слово, Бо воно єдине, що було у Бога. Що б ви не казали, це не випадково, Що воно у мене. Тобто я у нього. *** Розпечений п'ятак на свіже небо. Зотліла хмара. П'ята ранку. П'ята. Іже єси. А я вже розіп'ята Сама собою і дивлюсь на себе. І як все це до болю смішно збоку: Спектакль поганий і сюжет не новий. Ці краплі крові, цей вінок терновий І натяк на страждальництво високе. Ранковий сум. Стояння на балконі. Ятріння ран в питаннях риторичних. А сонце сходить вже яке сторіччя, Щоб просто зазирати в вікна сонні. Розпечений п'ятак на небо свіже. Зотліла хмара. П'ята ранку, п'ять. У напівсон занурена кімната. Іже єси? - Питання душу ріже. *** Я сама собі смерть. Я умію сценічно вмирати. І сухими губами Ковтати солону росу. Переповнена вщерть Почуттям неминучої втрати, Я своїми ж руками Собі квіти на цвинтар несу. Поховаю й тоді Над собою, як треба, заплачу. Риторичне питання: "Навіщо пішла ти?,- задам. А у цьому житті Я нічого поки що не значу. Лише слово Кохання Я пишу, щоб читать по складах. Щоб почуття свої замаскувати. Хоч я саму себе сьогодні граю. *** В.М. Метелик. Крильця паперові. Немов живий, дрижить під пальцем. Я затихаю на півслові, Я починаю теж бояться. Пересихають раптом губи, Твоє тепло страшне для мене. І знов це марево зелене. Метелик. Іграшка дитяча. Як ним, я граюсь і тобою, І цей ранковий присмак болю, Повір, не через тебе плачу. Метелик - я. Жахлива правда. Як запросто змінились ролі! А той, кому насправді рада, Купує засоби від молі. *** Я колись розмовляла з годинником. Монотонно він краяв тишу. Хтось ховавсь у кутку за віником, Я у тому підозрюю мишу… Коліщатка, пружина, стрілки…- Мріяв час, відбиваючи такт. З тої ночі минуло скільки, Більше сотні мільйонів "тік-так". Все змінилось… У морок сонний Загорнулася знову квартира, Та годинник мій електронний, І ніде не шкребеться сіра. І лише так само не спиться. І чомусь захотілось згадати: Є у братика дзиги-дрібниці - Із годинника коліщата. *** Я кожен день сама в собі вмираю - Це у дитинстві називалось ростом. Рости душею - це не так вже просто. І випадки смертельні теж бувають. І кожен день щось глибше розуміти, Та глибина властива часто ранам. Душа у струпах шкарубіє рано. А потім - не рости і не боліти… А далі - все сприймається простіше. Хоч буде біль, та буде він інакший. А поки я записую на аркуш Вчорашню душу, що вже стала віршем. *** Почнеться день. І знову буде біль. За кроком крок душа іде по лезу. І добрі люди їй на рани - сіль Своїм умінням мислити тверезо. Почнеться день. Немов із пустоти Кімната з'явиться, а з нею місто ціле. А в грудях калатається: "Лети!" І болісно, що досі не злетіла. І ось розгін, і поштовх з усіх сил - В твої обійми падаю безсила І шепіт твій: "То ж не політ - без крил. Ось зачекай, тобі змайструю крила". *** Ти душею у січні наробиш проталин. Ти ростеш крізь асфальт у сусіднім кварталі. І той день будуть звати, звичайно, весною, Коли двір розцвіте і запахне тобою. Ти ростеш і невдачами сплачуєш мито, Крізь гарячий асфальт - в дет'ятнадцяте літо. Золотиста і тепла, як поле ячменю, Подих липня в тобі, присмак яблук зелених, Бо найбільше з чудес, що буває у світі, - Прорости з усіх сил в дев'ятнадцяте літо.

*** Дощі ідуть не тільки восени, Душі буває вогко навіть літом. Душа росте - інакше їй не жити, І квітне за півроку до весни. Душа росте - і я на повні груди Вдихаю дощ, щоб їй було що пить, І радості вдихаю кожну мить, І посмішки, що їй дарують люди. Хай виросте  і вшир, і вглибину, Щоб помістились вечір і тополі, І вересневі дітлахи у школі, Весь світ, якого досі не збагну, Щоб жити там могли без ворожнеч І Хвильовий, і вигнанець Набоков, Костенко Ліна з Лоркою і Блоком. І слово Стуса, виковане в меч. *** Осінній день. Дощу передчуття. Передчуття відходу електрички. Я посміхаюся - це ніби звичка. А потім - запізніле каяття. В хрестах напівзабутих перепуть Вбачається крізь вранішні серпанки Орнамент ліній, їх таємна суть Розкриється у ворожбі циганки. Моїм теплом нагріті п'ятаки Її підштовхують на розповідь про завтра. І ось життя крізь лабіринт руки - Я слухаю, не чуючи слова, Я поглядом благаю допомоги, Хоч знаю вже давно, що лиш сама Вгадати мушу правильну дорогу. *** Просіяно мене крізь сито дня, Розгвінчано на дріб'язок, І мариться увсяка чортівня Усим, що так натхненно розбирали. Я знаю, що по-іншому складуть І скріплять в ціле так, як зрозуміли. І нададуть мені інакшу суть. І навіть не помітять, що убили. Не пішла… Питати про минуле не доречно. Майбутнього не знаю - не питай. Душа вихолоняє, мов яєчня, А тіло - соломиночка пуста. Так запросто із самого вечора Віддати душу і податись геть. Але чормусь позачиняли двері І не їдять - повірили у смерть. *** Е.П. Я прийшла. Ось тому і туман. Розпливається контур кімнати, Тане шафа, зникає диван, Крок - а ноги неначе із вати. Діалог наших пальців і губ Непродуманий і випадковий. Ми забудем, що википів суп, Що за вікнами гомін ранковий. Напівшепотом роним слова, І вони розтають у тумані. Ніби музика дивна й нова, Крапля падає з крану у ванній. Дивний всесвіт, безкрайній політ, Невідоме, небачене небо. Я прийшла, щоб сказати: "Привіт, Я стомилася жити без тебе". Концентрація зла Живи, поки живеш. Тобі дарую сонце. Найлегше дарувать Те, що належить всім. Моя любов без меж, Як краєвид з віконця, Який перекрива Старий, обдертий дім. Живи - даю тепло! Бери, ще поки літо, Бо осінь задощить Й завіхолить зима. Живи, як і жило, І як умієш жити. Я дозволяю жить, Бо виходу нема. *** Я так живу. Не лад і шкереберть. У мене п'ятниця бува у понеділок. Мій день, як безупинна круговерть В швидких колесах ошалілих білок. А що мені давалось без зусиль? Лиш сон опівночі, та, може, подих. А ви сказали, що класичний стиль, А я собі писала, як виходить. Який мій "напрям"? Я іду вперед. Я не шукаю для дороги назву. Поезія. Я в ній знайшла секрет, Як жити у кількох світах одразу. Мовчання (Триптих) 1. Заходьте в гості помовчати, Сидіти тінню у кутку. Я Вам можливість дам таку, І стане маревом кімната. Я тихо запалю свічу, Коли настане раптом вечір, Дам плед старенький Вам на плечі. Заходьте, я тут теж мовчу. 2. Тут не живуть давно слова. Я їх заримувала в вірші. Та тиша тут нічим не гірша, Насамперед вона жива. 3. Так слухають себе, повір, І це не слухати мовчання. Стук серця в грудях чи зітхання, А чути внутрішній ефір. Ця німота до пустоти. Ця тиша й світло через темінь. Є для мовчання вічна тема. Приходьте трішки підрости.