Страницы

Віктор Чабаненко


Віктор Антонович Чабаненко (нар. 12 вересня 1937, Василівський район — пом. 9 лютого 2014, Запоріжжя) — український мовознавець, лексикограф, фольклорист. Доктор філологічних наук (1984), професор (1987), заслужений діяч науки і техніки України, член Національної спілки письменників України.

З біографії

Народився у селі Єлизаветівці (Балківська сільрада) Василівського району на Запоріжжі. У 1959 році закінчив Запорізький педагогічний інститут (філологічний факультет), після чого деякий час працював учителем, служив у війську. З 1962 по 1965 рік — аспірант кафедри української мови ЗДПІ, з 1966 — кандидат наук, а з 1984 року — доктор філологічних наук, із 1987 року — професор. У 1985–1996 роках був деканом філологічного факультету, з 1984 р. — завідувач кафедри загального і слов'янського мовознавства Запорізького національного університету. Дійсний член Академії наук вищої школи України.

Творчий доробок

Опублікував понад 500 наукових праць (монографій, словників, статей тощо). Лауреат премій імені Петра Чубинського та Я. Новицького. Упорядкував і видав кілька збірок фольклору Нижньої Наддніпрянщини, зокрема видання «Савур-могила. Легенди та перекази Нижньої Наддніпрянщини».[1]. Член Національної спілки письменників України (з 1999).
Автор поетичних збірок – «Собор душі моєї» (1998), «В гостях у юності твоєї» (1999), «У вічному двобої» (2000), «Оратанія» (2001), збірка поетичних перекладів «Суголосся» (2004), збірка «Січ духовна» (2007). Книги Віктора Чабаненка є навіть у фондах бібліотеки Конгресу США.

Відзнаки

Лауреат премій ім. П. Чубинського (1996), Я. Новицького (1999) та Д. Яворницького (2000). Товариством «Просвіта» ім. Т. Шевченка нагороджений медаллю «Будівничий України» (2000).
Добірка віршів В.А.Чабаненка
Гімн Запорізького національного університету 
 (Слова В. Чабаненка, муз. А. Сердюка)

Він постав на березі Славути
Біля давніх хортицьких узвиш –
І по всіх країнах стало чути
 Про козацький вимріяний виш.
Служимо державницькій ідеї,
Маємо ключі від світлих брам.
Хай життю навчаються спудеї!
Честь і шана їх професорам!
 Славних запоріжців ми онуки,
Сильні прометеївським вогнем,
В храмі велемудрої науки
 Рідному народу присягнем!
 Ти багата дочками й синами,
Alma mater наша — ясен світ.
Зе-еН-У, ім'я твоє із нами,
Як святий отецький заповіт!
Приспів: Лине спів над світом величальний,
 В Україні зоряна пора!
Запорізький наш національний,
Ти — твердиня розуму й добра!


Папороть розквітне!

Степове диво
Тут луки наші тліють і щити,

Вечір-скит з високої могили
Тут шрами віковічної руїни.

Відпускає карого коня -
Мені здається, Хортице, що ти-

І летить, рознузданий, щосили,
Завмерле серце рідної Вкраїни.

Золоту лошицю доганя.



Вампіри кров гарячу попили,

Та дарма! Вона вже ген за гаєм
У холод жил пустили трути-гною,-

Буйногрив'ям міниться і гра,
І ти від мук, розпуки та хули

На високу скелю вибігає
Суціллю стала дико-кам'яною.

І стрибає в безвісті Дніпра.



У шрамах цих ще, може, уночі

Заіржав гонець несамовито
Колись розквітне папороть. Розквітне!

Та й собі - в бездонну синь ріки!..
Гострімо заіржавлені мечі,

Об граніт черкнулося копито -
Гострім об серце Матері гранітне!

В піднебесся бризнули зірки.







Моя ріка

На Гаймановій могилі
Є ріки, що течуть не серед тихих піль

На Гаймановій могилі
І не між гір у райському убранні,

Квилять чайки посивілі
А в темних лабіринтах підземель,

Рано-ранніми часами
Побіля серця вогнедишного планети.

Все людськими голосами:



Отак моя печаль і мій вулканний гнів

"Де ж ти, ските, мій царенку?
Течуть Дніпром підземним потаємно,

Засмутив мене, стареньку…
Десь там гудуть, вирують і шумлять -

Все шукаю, все ридаю,
Аж біля серця святорідної Вітчизни.

Білих крилець не складаю…"



Я знаю, вірую, що прийде день і час,

"Ой ти, русичу, мій вою!
Коли, здолавши дикі перепони,

Де наклав ти головою?
Вони із пітьом вирвуться нараз

За якими дунаями
І лжу затоплять, рознесуть

Викликати тебе з ями?..."
дев'ятивально!






"Ой, козаче, мій одчаю,

********


Все орлам я докучаю,
Горем степ переораний -

Все кляну їх вдень і вночі -
Оратанія.

Повиймали твої очі…"
Сум століть над Дніпром -


Наддніпрянщина.

На Гаймановій могилі
Край украяний нам -

Квилять чайки посивілі
Українонька.

Пізно-пізніми часами
Українонька-сиротинонька.

Все людськими голосами…







До історії

Хортицькі дуби
Історіє, мучителько моя!

Сини прадавньої доби,
Твої скрижалі, часом не зітерті,

Славути рать зеленоглава,-
Вичитую-читаю серцем я -

Стоять на Хортиці дуби,
І пада сонце в чорні круговерті…

Неначе вої Святослава.



Квиління, крики, стогони, плачі…

За ними срібна гладь води,
В руках у вічності отрути келих повен,

За ними рай і світлочари.
І зорі - долі меркнуть уночі,

Ступить не здужають сюди
Німує атомом заглушений Бетховен.

Посухи чорні яничари.



Болото. Чадно. Чавкання. Вогні.

Стоять звитяжці вікові.
Хрестами судними покрили Землю Лінчі

Їх сила часу не зборола.
Рахітні, ниці, в пранцях і багні, -

Щити черлені у траві,
Каліки дьогтем підквацьовують да Вінчі.

Відкриті сонцю заборола.



По торгах Юди совість рознесли.

Розгін космічної доби -
Покрита трупами у будучину траса.

І велич тихо-соборова!
Ейнштейна мозок знюхали осли.

Ростуть на Хортиці дуби,
Лакузи брехнями споганили Тараса.

Росте, нуртує міць Дніпрова.



Історіє, мучителько моя!

Керманичеві наших
Невже потуги геніїв даремні?!.

бригантин
Історіє! Втрачаю віру я…

О.Гончару на 70-ліття
О, як набридли зойки під'яремні!






Златоглаво над світом звелись
До реальності

Ваші сонячні храми-собори;
Щодень мені ти крила обтинаєш,

Причастившись у них на зорі,
Єднаєш розум мій із чорною нудьгою.

Ми виходим на старти космічні.
Як той Іов, по гноїщі блукаю


І серце марними сподіванками гою.

Із широких морів Ваших мрій


Нам вітрилять ясні бригантини,
Щодень мене ти зводиш на Голготу,

Їм відкриті гостинно порти
У жертву кидаєш Пілатові - відчаю.

Наших душ і сердець невгамовних.
Де сонце мало б в небі красуватись,


Там я знаменіє зловісне добачаю…

Ми штурмуємо Альпи олжі,


Переходим ліси потурначчя.
З хреста мого стікає кров багряна

З лабіринтів оман і примар
І капле трутою потворищам у пащі.

Ваша тронка блукальців виводить.
Аж ген ідуть болотом потерчата -


Ото надії все загублені, пропащі!..

Під розкриллям багряних знамен


Біля вод голубого Дунаю
Як раб і тать, зацькований псарями,

Ваші чайки невтішні ячать,
Готовий завжди я до нової покари

Ржуть натомлені Ваші комоні.
В ясну блакить молитву посилаю,


Туди, де волю п'ють незборкані Ікари!..

Хай над нами бушує циклон,-


Не опустимо ницо рамена,

********


Бо видніється ген в далині
Сів на обніжку натомлений день-трудівник,

Рідний берег надій і любові.
Скибкою сонця доспілого всмак повечеряв,




Потім підвівся і, хмарою втершись,


********

Серп на стіні кришталевій край неба повісив;

Не на Голготу, не для страти,
Вимив тополями-мітлами горниці всесвіту,

А для всесвітньої хули
Кинув пшениці-зірок цілу жменю під стелю,

Царями скоплені кастрати
Важко зітхнув від натоми-натруги великої

В гарем московський повели
Й ліг ув осоки високі спочити до ранку…

Поянечарену Вкраїну.


Водили скрізь, у всякі зали.
Одвічне

Удовольнились, хохмачі;
Січень-жалень - як ножами.

Опісля ж очі зав'язали
Зимо!

І бідну вигнали вночі
Жайвір. Весла. Перевесла.

"На путь свободи і прогреса"
Весно!




Зливи млості з високості.

До України
Літо!

Як Дніпро обіймає голубими руками
Сльози-роси - на покоси.

Хортицю,
Осінь!

Так і я обіймаю тебе голубими мріями,


Вітчизно кохана.
Етюд


Цвітуть акації… Весна

Я течу повсякчас біля лона твого,
Убралась в білі шати.

Я струмлю вовсякчас біля серця твого,
Цвітуть акації…- одна

Я гострю повсякчас
У тіні береста кона.

Об граніти твої
Не хочеться вмирати…

Меч двосічний
Весна, цвітіння круговерть -

На лжу осоружную!
І жовте шепіт-листя


Там - келих щастя повен вщерть,

Із очей із твоїх у мою глибину
А тут - нещастя, мука, смерть:

Западає сльоза перламутрова,
Разок життя-намиста

І я чую, як там з неї враз пророста


Диво дивнеє -
Дзвони вічності

Квітка надії.
Мені здається часом, що могили


В широкім наддніпрянському степу -

У мені, як в Дніпрі, каламуттю життя
То дзвони вічності,

Бунтівничі пороги потоплено,
Опущені на землю

Та розіб'ється всякий
Рукою долі української лихої.

Об них корабель,
Їх синій сум у чорний глиб угруз,

Що до тебе пливтиме із кривдою!..
Покрився травами, вгорнувся німотою,


Обнявся з тайною


Народів і століть


Та й наслухає тишу соборову…







А що як степ вулканно задрижить


І дзвони знов піднімуться у небо?!


Які тоді покотяться громи


Над цим суєтним і безбожним світом?!.


Комментариев нет:

Отправить комментарий

Подписаться на: Сообщения (Atom)